Перший український націоналіст. Велика людина. Герой, що не зміг врятувати Батьківщину
3 травня 1924 р. пішов із життя Микола Міхновський
Вранці 3 травня 1924 р., у Києві, в садибі Володимира Шемета, малий Ждан Шемет, що вийшов у сад робити руханку, побачив величезне, майже двометрове тіло з неприродно зігнутою шиєю та схиленою головою, що важко висіло на гілці старої яблуні, ледь не торкаючись ногами української землі.
Це був Микола Міхновський.
Стояла весна 1924 року – вже друга весна, коли до лісу після зимівлі не сходились козаки з хуторів та сіл. Визвольні змагання українців укотре зазнали гучного фіаско. Влада російського народу закріплювалась вже й у віддалених селах та хуторах.
Десь у лісах Черкащини ще огризались рештки загонів Чорного Ворона, Садового, Шпильового, Коваленка, братів Блажевських, лісовими стежками Волині рейдували терористичні групи отамана Петра Філоненка, а на Поділлі з’являлись боївки Якова Орла-Гальчевського. Але це вже були відділи помсти, а не легіони борців за українську державність.
Впали вже герої національної революції Петро Болбочан, Василь Чучупак, Ларіон Завгородній, Мефодій Голик-Залізняк, Іван Луценко, доктор Гелев, брати та сестра Соколовські. Сиділи по тюрмах Андрій Гулий-Гуленко, отамани Чорний-Куреда, Нагірний-Савченко, Юрій Горліс-Горський. Легалізувавшись, перейшли до цивільного життя отамани Мамай-Щириця, Лютий-Черевик, інші прийшли з “повинною” і прийняли лицемірну “амністію”. На еміграції марили Україною Павло Скоропадський, Симон Петлюра, Михайло Омелянович-Павленко, Ілько Струк, Іван Полтавець-Остряниця, Іван Лютий-Лютенко. З таборів інтернованих у Польщі та Румунії розсіювались по світах тисячі українських революціонерів. Капітулював, повернувшись з еміграції в окуповану Батьківщину, колишній символ української державності Михайло Грушевський. Зламався національний герой України генерал-хорунжий Юрко Тютюнник, почавши викладати ворогові тактику партизанської боротьби. Пішов працювати в совєтські установи отаман Сава Чалий-Куцяк.
Народ, підрізаний і вбитий у землю, в очікуванні неминучого Голодомору зживався з совєтською владою.
Микола Міхновський, який бачив усе це, бачив, як котиться у прірву його Батьківщина, для воскресіння якої він віддав понад 30 років свого п’ятидесятилітнього життя, з жалем і щемом підводив риску під життям.
Автор гасла “Самостійна Україна – від Сяну по Кавказ”, який покликав до життя тисячі українських героїв – отих же Болбочанів, Залізняків, Лютих, Вовгур, Орликів – і тим штовхнув їх на неминучу смерть, борець, який запалив національне багаття в душі Симона Петлюри, повернувшись із Кубані в столицю всеукраїнського румовища, зрозумів: йому життя немає. Не відбулося.
Українська еміграційна преса, яка загалом шанобливо ставилася до пам’яті про Миколу Міхновського, віддала йому належне. На його святому прикладі служіння Батьківщині десятиліттями виховувались покоління української молоді – в Канаді, США, Аргентині, Бразилії, Австралії... А оскільки непросто виховувати молодь на прикладі самовбивника, то таємничу смерть Міхновського записали на рахунок ҐПУ.
Дійсно, напередодні трагічної розв’язки його викликали до Київського ҐПУ і, протримавши декілька годин, відпустили. Це, очевидно, й дало підставу біографам стверджувати, що Міхновського вбито чекістами.
Свідчення сина Володимира Шемета, в якого проживав свої останні дні Микола Міхновський, – Ждана Володимировича Шемета, спростовують версію українських істориків. Ждан Шемет засвідчив, що його батько знайшов у кишені покійного записку: “Волію вмерти власною смертю!”
Так! Микола Міхновський сам поставив крапку у своєму житті.
Це був не розпачливий вчинок слабкої людини.
Це був мужній вчинок героя, що програв.
Це було харакірі українського самурая.
Вічна слава!
Роман КОВАЛЬ
З передмови до книжки Миколи Міхновського “Самостійна Україна”